Анна Коршунова про сімейні літературні традиції, письменницький шлях та секрети створення повісті «Комп і компанія»

«В усі часи — середньовічні чи цифрові — дитинство завжди оптимістичне, позитивне, і діти однаково прагнуть зрозуміти світ навколо й знайти однодумців» (А. Коршунова).

Анна Коршунова (Ганна Шевченко) — мама, викладач, журналіст, талановита письменниця, яскрава та сонячна особистість. Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Переможець (гран-прі) літературного конкурсу «Просто так» у номінації «Література для дітей», лауреат літературного конкурсу «Коронація слова» (2012), дипломант І Корнійчуковського конкурсу (2013), переможець літературного конкурсу «Коронація слова» (2015) у номінації «Прозові твори для дітей». Здобула літературну премію «Вибір дітей» (2015).

— Що ми маємо знати про Анну Коршунову, щоб краще відчути вашу творчість?

— У радянські часи місця для родинного виховання було мало: мама й тато вічно зайняті на роботі, а місця в дитсадку мені не вистачило. Тому мною більше займалися дідусі й бабусі. Я лише тепер усвідомлюю, що вони відкрили мені цілий світ, навчили його бачити, слухати й розуміти. Вони ніколи не «відсиджували» на лаві біля пісочниці, це завжди були прогулянки-відкриття: ми навмисне чекали вітряного дня й добиралися в інший кінець дендропарку, щоб послухати, як шумлять сосни, їздили у далекі-далекі, як мені тоді здавалось, велосипедні мандрівки, на риболовлю… Оте відчуття щоденного відкриття дивовижного світу навколо збереглося й дотепер. Я — такий собі Паганель. Ще й освіта відповідна — природничо-географічна.

— Найперша книжка, прочитана вами, — чи пам’ятаєте її?

— Читати я навчилася рано, років до чотирьох, а в чотири з половиною мене мама вже записала в бібліотеку. Я досі пам’ятаю, як тупцювала від нетерплячки біля високого столу, заставленого коробочками з картками читачів, і намагалася дотягнутися й побачити, які книжки вибрала мама. Їх так довго записували! А потім прийду додому, розкладу на дивані усі п’ять — і очі розбігаються: з якої почати? У першому класі я читала найкраще й іноді «підмінювала» вчительку. А от писати… Ніяк не розуміла, навіщо прописувати крючки й палички, якщо я вже давно речення пишу. Одного разу, нашкрябавши цілу сторінку різних паличок і загогулин, узяла й перекреслила виконане завдання. Жирнющим хрестом. Такий собі дитячий протест проти граматичного насилля. Ох, і влетіло мені тоді!

У радянські часи не було особливого вибору першої книжки, як не було й такого, як зараз, засилля літературного й методичного непотребу. Був один-єдиний синій буквар, де «мама мила раму», а ще «Супутник букваря». Вони й зараз у мне зберігаються, і я пам’ятаю кожну сторінку. Мої перші «домашні» книги теж досі живі, хоч і мають заслужений вигляд. Це збірки російських народних казок, які читала російська бабуся, і українських — від дідуся й бабусі з Полтавщини. А далі, років із восьми, — Нестайко, Крапівін, Кіріце, Дюма, наукова фантастика. Дуже любила читати природничу науково-популярну літературу, Акімушкіна й Даррелла перечитувала по кілька разів, крім того, ми завжди виписували три-чотири журнали.

Намагалася не відмовляти своїм дітям на прохання «мамо, розкажи казку». Це зовсім інше, аніж прочитати книжку. Це спілкування і спільна творчість, моменти, які роблять батьків і дітей ще ріднішими. Дуже добре пам’ятаю, як чекала цього в дитинстві. Правда, мами, на жаль, вистачало зрідка хіба що на «Червону шапочку». Коли приїжджав з відрядження тато, історії були іншими, реальними, але не менш дивовижними, ніж у казках. Про природу, незвичайних тварин і рослини, про сибірську тайгу і полярне сяйво над тундрою, про Байконур і Камчатку, про інші планети… А взагалі зі мною більше няньчилися дідусі й бабусі.

Діти в мене досі чомучки. Якось так виходить — учишся, учишся все життя. А потім наступає момент критичної маси, коли хочеться дарувати те, що маєш. Не менторствувати, не повчати, а віддавати й радіти, що це комусь потрібно. Не дітям взагалі, у глобальному масштабі, а конкретним, оцим, моїм власним, а ще учням, друзям. Мені треба бачити очі читача.

— Які ваші улюблені автори?

— Я багато читаю, зазвичай паралельно 2-3 книги, різні — сучасних письменників, класику, дитячу й наукову літературу. Не буду оригінальною, якщо назву серед улюблених авторів Купріна, Чехова, Гріна, Коцюбинського, Лесю Українку. Хоча, може, зараз це навпаки — оригінальність. Після прочитання кількох книжок сучасних письменників чомусь хочеться дістати з полички старенький томик із віньєтками. Це як камертон для музиканта.

— Коли з’явилися свої діти, що їм читали?

— Спочатку — як і всі, картонні книжки-картинки. Дитина має насамперед зрозуміти, що воно таке — книжка, що її не можна гризти, обмальовувати, кидати, зате у ній можна побачити цікаві й веселі картинки. А потім читали класику, перевірену часом, — Успенського, Сутєєва, Пляцковського, Коломієць, Токмакову… Наш «Крокодил Гена» і «Паличка-виручалочка» вже чотирьох дітей виховали, тепер до мого молодшого сина повернулися. Народні казки — звичайно, без цього не можна. Що стосується української — не перекладної, — таке враження, що наші видавці оголосили бойкот українській дитячій літературі ХХ століття. Адже у нас є Забіла, М’ястківський, Ярмиш, Кияшко, Близнець, інші геніальні письменники, значна частина їхніх творів не має радянського ідеологічного клейма. Спробуйте, знайдіть ці книжки в книгарнях. Багато гарних, цікавих, сучасних речей блукають самвидавом в Інтернеті, але ж дитині потрібна Книжка. Зараз неважко «розкрутити» будь-що, і часто на полицях книгарень з’являються нікчемні твори з яскравими ілюстраціями. 

Але дитяча література — це насамперед відповідальність і надзвичайно клопітка робота. Набагато легше писати для дорослих, висловлювати усе, що тобі хочеться, або ж конструювати світи у жанрі фентезі. Нецензурна лексика? Суржик? Діалектизми через слово? Будь ласка, це справа автора й видавництва. Дитяча література має безліч обмежень. Так, оповідання для дошкільнят або молодших школярів повинно мати певний обсяг, який не втомлює дитину, має містити закінчену думку й не мати незнайомих, невідповідних віку слів, чисел, багатоскладових назв, складних речень, агресії… Я вже не кажу про психологічні моменти: перший досвід читання повинен бути легким, цікавим, позитивним.

За простотою оповідань стоїть велика робота, і редагувати їх повинні спеціалісти з відповідним досвідом і освітою. Дивно, що деякі видавці й автори сприймають це як своєрідну цензуру. Але мені, як мамі, вчителю, а потім уже письменниці, здається, що дітям потрібні прості й зрозумілі речі, веселі, позитивні, з вічними цінностями і дружньою, ненав’язливою мораллю, ті, які закладають основи мовної культури.

Дитяча література — найсерйозніший і найвідповідальніший жанр, у якому можуть писати або самі діти, або дорослі діти.

Я писала казки у дитинстві, вірніше, жила в них, мій дитячий світ складався з різних, паралельних і не дуже, він був об’ємнішим і, мабуть, реальнішим. Потім були серйозні вірші, прозові мініатюри, публіцистика. Тепер, наче вікно наопашки, — дитяча література.

Власне, всі мої оповідання — і казкові, і «життєві» — спочатку були розказані дітям перед сном, а потім уже записані, допрацьовані, перевірені й відредаговані в садочку або школі. Я намагалася заповнити нестачу тієї літератури, яку вважала потрібною для своїх дітей. Виявилося, що це потрібно й іншим.

У нас вже традиція — читати книжки разом, це обов’язково, мої діти образяться, якщо я не прочитаю «їхню» книжку, буває так, що навіть чергу встановлюємо. Так у нас читалась «Поліанна», «Дім дивних дітей», «Часодії». Багато читайликів і серед моїх учнів.

Цікаво, що мої старшокласники віддають перевагу паперовим книжкам, і частина моєї бібліотеки регулярно мандрує до гімназії й назад додому. Є серед них поціновувачі сучасної літератури, є прихильники наукової фантастики (не фентезі, а Шеклі, Нортона, Саймака, Бредбері!) або класики, фанати «Гаррі Поттера»… Є й ті, хто майже нічого, крім постів у мережі, не читає. Це нічого не означає, так було в усі часи, рівень читання — не критерій оцінки особистості. Багато разів спостерігала, як «хвороба» читання починається з однієї книжки, яка раптом западає в душу дитині й перевертає світогляд. А батькам, які дорікають своїй дитині в тому, що вона мало читає, слід почати з себе.

Мені здається, ми дуже однобоко уявляємо сучасних підлітків. Адже набагато зручніше й простіше кидати докори в спину дитині, яка вклякла за комп’ютером або «сидить» у телефоні, аніж зазирнути в очі, спробувати зрозуміти, відповісти на незручні запитання або просто поговорити.

— Бажання писати — коли з’явилося і яким було: радість від того, що складаються слова; задоволення, що умієте щось, чого не вміють інші?

— Та ні, останнє — то вже точно ні. Швидше бажання поділитися. Як би це пояснити… От коли з’їздиш у якусь іншу, дивовижну країну, повернешся, і так хочеться розказати друзям, рідним про те, що бачив. А радість від того, що підбираєш точні слова-фарби, і в результаті вони бачать ту саму картинку, переживають ті самі емоції.

Перша книжка, яку я вирішила написати для дітей, — книга для читання з природознавства. У 1998 році науково-популярної літератури не вистачало просто катастрофічно, і я спробувала створити збірочку простих, легких і цікавих оповідань для молодших школярів про те, що їх оточує, про рослини, тварин і природні явища, з якими вони стикаються у своєму житті мало не щодня. Моя подруга, вчитель молодших класів, дуже жорстко редагувала твори, пояснюючи кожну правку, обґрунтовуючи віковими особливостями, рівнем сприйняття, обсягом знань дитини тощо. Власне, тоді я й навчилась узгоджувати політ творчої фантазії з вимогами до дитячої літератури.

— Чому саме ви обрали дитячу літературу?

— Мені здається, що вона більш чесна й відверта, ніж доросла. Коли писала «Компа й компанію», з’явилось дивне відчуття цільності, розуміння, що Я — це не я-доросла, а від народження і дотепер я — єдине ціле, що кожна людина є одночасно дитиною-підлітком-дорослим, і не можна життя розділити на періоди, частини, відділи. Ми ж зазвичай сприймаємо себе тут, тепер, висмикнутими з контексту життя, і це робить нас чужими для інших, особливо — для дітей.

Я писала серйозні вірші, прозу. А до дитячої літератури дорослА, коли з’явилися діти. Тоді почались віршики, казки на ніч, фантастичні історії. Вони довго «ходили» у роздрукованому вигляді по друзях, дитсадках, школах, аж поки не побачили світ у якості книжок. Зараз вони є у всіх сумських бібліотеках. І найприємніше — бачити свою книжку, зачитану майже до дірок, кілька разів дбайливо підклеєну, з надірваним угорі корінцем — то дитячі пальчики часто діставали її з полички.

— Звідки приходять образи, як народжуються ваші герої?

— Не знаю, як я пишу. Коли знатиму механізм, перестану писати. Взагалі виходить якийсь чудний мікс із фантазій, життєвих ситуацій, вигадок моїх дітей і їхніх друзів, спогадів дитинства. Щось там таке вариться у підсвідомості, а потім видається «на гора». З чого вариться, усвідомлюю вже потім, коли перечитую написане. Ніколи не «розвиваю сюжет». Коли приходить ідея нової казки або повісті, то якось одразу знаю, з чого почнеться й чим закінчиться, з усіма колізіями й поворотами. Це так, начебто вже подивилася фільм, і залишається тільки описати, згадати більш докладно все, що побачила. Тому поспішаю законспектувати головне, а потім знайти час і виписати більш докладно. Інша справа з оповіданнями для маленьких: тут фантазію треба вдягати в зрозумілу форму.

— Як учитель Анна  втручається в роботу письменника Анни?

— Не втручається, бо я не можу поділити себе на сектори: отут я вчитель, тут мама, тут письменник. Я — єдине ціле, і може, тому, що всі вищеназвані компоненти вступили в якусь складну реакцію, пишу для дітей. Врешті, я ж не педагог, я вчитель. У давній Греції педагог — це «дітовод», раб, який доправляв учня до навчального закладу. Дитина пручається, вередує, або ж тупцяє понуро, а він її тягне, як на каторгу… Картинка, яка дуже мальовничо ілюструє сучасну систему освіти. А вчитель бере дитину за руку і йде з нею разом — пізнавати цей світ, дивуватися його різноманітності, вчитися з кожним учнем знову.

— Незабаром читачі нашої країни матимуть нагоду особисто познайомитись із вашою новою книжкою «Комп і компанія». А поки що будемо вдячні, якщо ви поділитесь тим, що не увійшло до книжки — процесом її створення.

— Мені здається, що задум рано чи пізно мав конкретизуватися — оточення цьому сприяє. З моїми хлопцями не знудишся, з ними завжди трапляються цікаві історії, і зазвичай я в курсі всіх пригод і перипетій. Мабуть, я трохи нестандартна мама, але мені страшенно подобається проживати ще раз відкриття світу разом із ними. Це я вчила їх, як правильно лазити по деревах, керувати плоскодонкою, їсти рогіз, рибалити й будувати казкові замки з піску на березі річки — так, як мене колись учив дідусь. Це завдяки їм мені довелося перечитати безліч дитячих книжок, навчитися їздити верхи, розбиратися у тонкощах велосипедних екстрим-шоу і слухати рок.

А каталізатором до написання стали кілька книжок про підлітків. Книжок, які мене обурили неймовірно. Бо можна писати про проблеми, про помилки, про самотність і неприкаяність сучасних дітей, а можна — про те, що вони наркомани, бомжі, злочинці, тупе цифрове покоління. То це був саме другий випадок, коли ставився остаточний діагноз. Мабуть, від передозування негативу і виник задум написати щось світле.

За багато років роботи я не пам’ятаю жодного випадку такої рафінованої підліткової порочності. Ніколи не працювала з ідеальними дітьми, починала в школі-інтернаті для сиріт. Потім — у звичайній школі, де в паралелі з 10 класів був один так званий клас вирівнювання. Така цинічна практика існує й досі, коли в один клас з інших зводять усіх, хто не відповідає нормам і вимогам, двієчників, порушників, шибайголів… Я була класним керівником саме такого — найкласнішого! — класу. У «Компі», до речі, багато історій, які виростають із тих часів.

Щоліта мої діти проводять канікули у бабусі. Це колишнє село Брисі на Полтавщині, над Сулою, якого вже не знайдеш на карті — воно стало одним з районів міста Заводське. Це дитинство — моє, моїх дітей і їхніх друзів, це сонячне, зелене пацаняче літо, з річкою, тарзанкою, велосипедом. Звичайно, всі персонажі вигадані, але все ж повість — такий собі калейдоскоп з історій, спостережень, типажів, які склались у нову й несподівану навіть для мене історію. Окремих «скелець»-спостережень там дуже багато. Так, про в’єтнамських поросят на шлейках і історію з лейкозом я почула в поїзді «Ромни-Ромодан», Владюсечка з маман «безсовісно» списані з реальних прототипів, книжки на горищі, зруйнований трамплін — це усе справжнє, але трохи в іншій інтерпретації. Але це ж повість, вона й повинна бути реальною.

— Що значить для вас визнання конкурсом «Коронація слова»?

— З «Коронацією слова» вийшла цікава історія. Я довго не могла дописати «Компа» — розтягувала задоволення, мабуть, хотілось ще пожити у сонячному світі… Дописати «до конкурсу» змусив старший син, який обурився:

— Мамо, ти ж сама казала — два розділи лишилося, так хочеться дочитати. І потім, до 1 грудня треба встигнути.

— Навіщо?

— На «Коронацію»! Два тижні до дедлайну! Давай так: я ці два тижні мию посуд, готую вечерю й перевіряю Андрію уроки, а ти одразу ж після роботи сідаєш і пишеш.

Я трохи попручалась, заперечила, що не для конкурсу пишу, але він уже вирішив і, як справжній чоловік, слова дотримав. Рукопис на конкурс відправила 1 грудня за півгодини до закриття пошти, вдома ще й квитанцію довелося пред’являти J.

Але я не надто сподівалась на перемогу. «Комп» — не казка й не фентезі, не жахастик і не маргіналізований постмодерн. Тому перемога в номінації була справді несподіванкою. Але, мабуть, більше значення для мене має премія «Вибір дітей» — це, на мою думку, найбільш чесне, щире й неупереджене журі. Зараз у мене є чарівна кришталева куля з книжковою феєю, вона, мабуть, і є найвищою нагородою, бо уособлює довіру дітей. А конкурси сприймаю швидше як аванс, певну планку, яка зобов’язує йти саме цим шляхом. Можливо, знак того, що рухаюсь в правильному напрямку, що треба працювати й далі. На конкурсі отримала ще й відзнаку видавця, і дуже вдячна, що мій рукопис потрапив саме у видавництво «Час майстрів». Я не уявляю зараз книгу з іншими ілюстраціями: мабуть, ніхто б не зміг так відчути настрій і передати образи, як Надія Міцкевич. Хочу подякувати редакторам за професійність, розуміння й делікатне ставлення до тексту, це справді була дуже приємна й цікава робота.

— То ж що слід очікувати майбутньому читачу від «Комп і компанія»?

— Буде розповідь про дружбу. І про дитинство. І про реальний світ. І про те, що завжди, в усі часи — середньовічні чи цифрові — дитинство завжди оптимістичне, позитивне, і діти однаково прагнуть зрозуміти світ навколо й знайти однодумців. Один з дорослих читачів, який прочитав рукопис, дорікав, що, мовляв, повість занадто позитивна і треба більше писати про проблеми, про прірву, в яку котиться українське село. Що ця повість буде нецікава сучасним комп’ютеризованим підліткам, міським дітям. Але чомусь ці комп’ютеризовані підлітки, прочитавши два десятки творів, обрали «Компа і компанію». Мабуть, їм таки не надто хочеться котитися в прірву. Вони — інше покоління, не краще й не гірше, просто — інше. І найбільше, чого їм зараз не вистачає, — нашої, дорослої віри в те, що вони — найкращі, нашої підтримки й розуміння.